Історія створення:
«Музей повинен бути не тільки зібранням рідкостей і зразків, він повинен бути одночасно й школою, храмом, священним місцем, куди повинні линути всі для вивчення прекрасного й поклоніння красі». Ці слова належать Богданові Івановичу Ханенко — нащадку старовинного гетьманського роду, відомому київському меценату й громадському діячу, водночас енергійному практику й світлому романтику. Його сердечній щедроті ми зобов’язані тим, що наприкінці минулого століття на тоді — Олексіївській, нині Терещенківській вулиці Києва з’явився цей вишуканий двоповерховий особняк. Стрункий ритм парних колон, граційні арочні віка, нарядні ліплені гірлянди фризу, древній герб з рицарським шоломом нагадують нам про прекрасні венеціанські палаццо. Інтер’єри будинку створюють чарівну низку історичних стилізацій від готики до рококо. Втілюючи задум Ханенка, над будинком і інтер’єрами особняка працювали різні архітектори й художники — Ф.Мельцер, П. Бойцов, В.Марконі, О. Кривошеєв, В. Котарбинський, М. Врубель. Сьогодні розміщений тут Музей імені Богдана та Варвари Ханенків справджує сподівання колекціонера. Цей будинок зберігає безцінні скарби мистецтв, як храм, і є відкритим для кожного, як школа мистецтв.
Богдан Ханенко, закінчивши юридичний факультет Московського університету й і розпочавши суддівську практики в Петербурзі, ще замолоду відкрив для себе вишуканий мир живопису старих майстрів. Він часто навідувався в Ермітаж і кожного дня проходив відомим на весь Петербург Апраксіним подвір’ям — де торгували різними антикварними дивами. Початок колекціонування сам Ханенко відносить до 1872-73 р.. Згодом він став завсідником картинних галерей, антикварних крамниць і аукцій, знавцем музейних зібрань Росії та Європи. Пристрасть до мистецтва виявилася для нього покликанням і долею.
Після виходу у відставку в 1888 року Ханенко на стале оселився в Києві й почав створювати омріяний особняк-музей. Предмети старовини й мистецтва Богдан Іванович розшукував на найбільших аукціонах Петербурга, Варшави, Відня, Мадрида, Парижа, Рима, а часом знаходив неоцінені скарби на занедбаних горищах не обізнаних у мистецтві власників. Ханенко постійно навчався сам і користувався консультаціями найвідоміших європейських вчених. «Володіти картиною Тиціана або грецьким мармуром V століття, — писав він, — і не показувати ці предмети, — те ж, що привласнити собі одному невидані твори Пушкіна, Ґете або Шекспіра. Творіння геніїв по своїй суті не повинні належати одним тим, хто ними володіє». Ідеї про служіння суспільству й народній освіті, притаманні дворянській інтелігенції минулого століття, Ханенко не тільки виголошував, але й діяльно втілював у життя. Окрім складання власного зібрання він фінансував археологічні розкопки, підтримував місцеві художні промисли та власним коштом побудував павільйон російського живопису для Венеційської бьеннале. Павільйон цей працює й досі.
На відміну від багатьох сучасників Ханенко не прикрашав зали свого особняка витворами мистецтв за принципом декоративності, а послідовно збирав колекцію загальнодоступного художнього Музею. Інтер’єри будинку вибудовувалися під окремі розділи зібрання. Експонати та їхнє оточення, згідно задуму, повинні були злитися в єдиний комплекс і створити образ часу, воскресити дух збіглих епох.
У заповіті, складеному в березні 1917р., Ханенко передав свої найцінніші колекції предметів старовини й мистецтва, рідкісну бібліотеку й сам особняк у власність місту Києву. Задум про зібрання світового мистецтва, відкрите для широкої громадськості повинна була здійснити Варвара Ніколівна. Дружина Ханенка походила з відомої київської родини Терещенків. Вона була донькою Ніколи Артемовича — цукрового промисловця й, в свою чергу, великого благодійника й поціновувача мистецтв.
Варвара Ніколівна не тільки поділяла захопленість свого чоловіка мистецтвом, після смерті Богдана Івановича у складні часи громадянської війни вона зберегла колекцію і зробила все можливе, щоб його мрії про Музей втілилися у життя.
Після націоналізації зібрання у 1919 р. колекція музею суттєво доповнилася. Найбільш цінним дарунком було зібрання петербургського колекціонера Василя Олександровича Щавинського (1868 — 1923). Щирий українець, якому за участь в національному русі ще замолоду було заборонено мешкати в Україні, Василь Щавинський усе життя мріяв чимось прислужитися своїй батьківщині. Відомо, що він товаришував та багато листувався з Богданом Ханенком. Не випадково після смерті Богдана Івановича, Варвара Николівна Ханенко звернулася з проханням приїхати до Києва і очолити музей в першу чергу до В. О. Щавинського. На жаль, певні особисті та політичні обставини не дозволили тоді Василю Олександровичу відгукнутися на цю пропозицію.
У буремному 1917 році В.О. Щавинський склав заповіт, яким підтверджував бажання долучити свою колекцію, що складалася, переважно, з живопису та гравюри майстрів Нідерландів, Фландрії та Голландії, до колекції Ханенко. Того ж року, занепокоєний долею свого зібрання, Василь Олександрович передав велику частину колекції на тимчасове збереження до Ермітажу. У 1923 р. Щавинський подав до Всеукраїнської Академії Наук заяву, в якій підтверджує своє рішення, висловлене в заповіті. Людську і громадську позицію краще за все висвітлюють власні словаколекціонера: „Не маючи жадного способу переховувати мої малюнки (маються на увазі твори живопису — О.Ж.) або перевезти їх до Київського музею, я передав 122 з них, по опису, до Ермітажу на тимчасовий схов.
Московським декретом од 8 березня 1923р. було оповіщено, що всі художні речі, що переховуються у державних музеях, визнаються як державна власність й власникам не повертаються.
Не маючи на думці перечити цій постанові, я, проте, гадаю, що я все ж таки маю рацію піклуватися, аби моя колекція, як не дуже корисна Ермітажеві, але маюча велике значення для українського музею, була передана згідно зі своїм призначенням…
Звертаючись з цим моїм проханням до Всеукраїнської Академії Наук, я маю ще додати : 1 що колекція моя складена переважно з малюнків західноєвропейських майстрів XVIIст, доби розквіту північного мистецтва, яка мала великий вплив на українську культуру, 2 що колекція моя складена виключно на мої трудові заробітки, бо жодного майна я не придбав собі, окрім книжок та малюнків, призначених українському музееві, 3 її можна було б прилучити, якщо буде ухвалено Всеукраїнською Академією Наук, до музею Б.І.Ханенка, якій вже має заклад колекції цього гатунку.
Судилося мені значну частину мого віку перебувати за українськими кордонами, але ж я ніколи не покидав думки стати колись хоч у малій пригоді країні, яку я й мій рід завше вважали за рідну».
1924 р. Василь Олександрович Щавинський трагічно загинув, 28 грудня його було вбито бандитами на вулиці Санки-Петербургу.
Співробітникам музею Ханенків довелося прикласти ще чимало зусиль, щоб у 1925 — 1926 р. його колекцію було таки „відпущено» з Ермітажу та долучено до збірки Ханенко. Проте, одна з найцінніших картин Щавинського до Києва так і не надійшла. Мова йде про твір вчителя Рембрандта, амстердамського художника Пітера Ластмана (1583-1633) «Вірсавія за туалетом». Ця робота, була серед тих 122 картин, що тимчасово зберігалися в Ермітажі. З невідомих причин в 1926 р. її було вилучено з переліку творів, які передавали до Києва. Сьогодні «Вірсавія» і досі знаходиться в зібранні Ермітажу (Інв. № 5590), хоча згідно з волею колекціонера, як частина єдиної наукової збірки, мала по праву увійти до скарбниці музею Ханенків. Лишається сподіватися, що це коли-небудь таки станеться.
В цілому за заповітом колекціонера музей отримав 169 живописних творів, частину збірки, яка зберігалася в петербургській квартирі Щавинського, передала його вдова. Нажаль, в подальшому всі вони розділили складну долю зібрання Ханенків. За радянських часів з різних причин колекція музею зазнала значних втрат.
Найгіркіші з них — вилучення багатьох дорогоцінних творів під час сумно відомих розпродажів Держторга в 30-і роки й нацистські пограбування за часів Другої світової війни у 1941 — 1943 рр. Німецька окупаційна влада вивезла тисячі експонатів живопису, графіки й прикладного мистецтва, які не встигли евакуювати. Всі вони зникли безслідно. З 169 творів колекції Щавинського в музеї сьогодні залишилося лише 25.
До сумних сторінок історії зібрання Ханенків слід віднести й події 1924 р. На вимогу Головпросвіти імена творців музею були виключені з його назви, як значилося в документах, «через повну відсутність за Ханенком революційних заслуг перед пролетарською культурою».
Сьогодні справедливість відновлено. У 1999 році Музею повернуто назву, яку заповідали фундатори — Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Перед відвідувачами унікального будинку-музею тут починається дивовижна подорож у просторі та часі, мандрування по нескінченно прекрасних сходах світової художньої культури.
Олена Живкова.
Зав. відділом західноєвропейського мистецтва
Музей мистецтв Богдана та Варвари Ханенків